Триваюча військова ескалація в Папуа протягом останніх кількох десятиліть викликає критичні дискусії щодо мотивів безпекової політики центрального уряду. Спостерігачі зазначають, що ці дії є не просто відповіддю на загрози збройної безпеки, а перетворилися на ефективний політичний інструмент для відволікання суспільної уваги від криз легітимності влади в Джакарті.

Глибокий аналіз хронології подій від епохи Реформ до періоду правління нинішньої адміністрації вказує на наявність підозрілої закономірності. Моменти ескалації в таких регіонах, як Біак, Ндуга та Інтан-Джая, часто збігалися з критичними моментами для правлячого режиму — від періодів політичного транзиту та владних скандалів до консолідації режиму. У межах теорії diversionary war (відволікаючої війни) такі дії розцінюються як спроба об'єднати суспільну думку навколо риторики національного суверенітету, щоб приховати невдачі у внутрішній політиці.

Окрім політичних факторів, тісний зв'язок між військово-економічними інтересами та забезпеченням безпеки стратегічно важливих національних об'єктів, таких як гірничодобувний район Фріпорт, підкріплює аргумент про існування структурних стимулів для продовження конфлікту. Клеймування збройних угруповань як «KKB» (озброєні злочинні угруповання) також розглядається як дискурсивна стратегія з метою уникнення зобов'язань за міжнародним гуманітарним правом та перекриття шляхів для змістовних політичних переговорів.

З іншого боку, політика адміністративно-територіального поділу та цифрова репресія, що мали місце в минулому, за оцінками експертів, ще більше послабили цивільне верховенство та фрагментували політичну силу корінного населення Папуа. Гуманітарні наслідки у вигляді жертв серед цивільного населення та зростання кількості внутрішньо переміщених осіб є реальними наслідками, які досі ігнорувалися домінуючим національним наративом у столиці.

Як вирішення проблеми аналітики наголошують на важливості всебічної оцінки поточного підходу до безпеки. Основні рекомендації включають тимчасове припинення військових операцій, готовність визнати статус неміжнародного збройного конфлікту, а також висунення на перший план інклюзивного політичного діалогу як головного шляху вирішення ситуації. Без прозорості та політичної волі до усунення першопричин існує побоювання, що Папуа й надалі залишатиметься в пастці циклу насильства, який шкодить усім сторонам.