Наразі Індонезія стикається із серйозними викликами у сфері законодавчого урядування. Стрімке зростання кількості нормативних актів протягом останніх двох десятиліть замість зміцнення держави створило заплутане явище гіперрегулювання. За відсутності інтегрованого генерального задуму ухвалені рішення часто діють розрізнено, залишаючись заручниками відомчого егоїзму між різними установами та місцевими органами влади.
Реальна ситуація відображає суперечливу дійсність: адміністративно все виглядає законно, але на практиці бізнес та громадяни потрапляють у бюрократичний лабіринт. Неузгодженість між галузевими регуляціями та вказівками технічних міністерств створює відчутну правову невизначеність. Це явище доводить, що держава часто слабшає через накопичення правил, які не мають чіткого напрямку та мети.
Як стратегічний інструмент, регулювання має слугувати підтриманню порядку та забезпеченню досягнення конституційних цілей, а не бути просто адміністративною реакцією на сьогоденні проблеми. Якість правових продуктів оцінюється не кількістю, а узгодженістю норм, чіткістю орієнтирів та інтеграцією між правилами. На жаль, нинішній процес гармонізації суттєво відстає від швидкості створення нових норм.
Такий стан справ вимагає зміни парадигми шляхом запровадження всебічної національної регуляторної політики. Державі необхідно свідомо визначити межі: коли слід установлювати норму, а коли проводити спрощення. Завдяки інтегрованій державній моделі Індонезія зможе уникнути нормативного виснаження, яке тривалий час стримувало інновації держапарату та викликало сумніви в бізнес-середовищі.
Цей стратегічний крок є не просто звичайною бюрократичною реформою, а фундаментальною спробою відновити суть правової держави. Очікується, що завдяки спрямованій регуляторній політиці Індонезія зможе забезпечити інклюзивну правову визначеність та зменшити потенціал нормативних конфліктів, які часто завдають шкоди широкій громадськості.
